Філософські кульбіти Тіберія Сілваші: відомий абстракціоніст розповів про майбутні плани та творчість

Абстракція для пересічного глядача здається складною і не завжди зрозумілою. Її осмислення – це духовна важка праця, яка передбачає відмову від сталих уявлень. Картини відомого абстракціоніста Тіберія Сілваші переносять нас в іншу реальність з мінімалістичними формами, але живою й експресивною грою кольору і фактури.

Книга-альбом “Тіберій Сілваші. Алхімія кольору”, яку випустило наразі видавництво “Ко-оп Медіа”, розповідає про цікаві факти з життя абстракціоніста №1 в Україні, супроводжуючи їх архівними фото й репродукціями картин. А ми поговорили з метром нефігуративного живопису про його творчість і майбутні плани.

– Пане Тіберію, навесні вернісаж з Вашою участю “Симетрія\simmetry” у Парижі пройшов доволі успішно. Що робитимете найближчим часом?

– Восени, у жовтні, планую проект, до якого долучаться усі ті, хто був на французькій виставці. Я буду курувати його й одночасно брати у ньому участь. Це така, можна сказати, лабораторна робота із вивчення підвалин живопису, його складових, змін, які сталися з цим медіумом у часі. Що таке монохром, яке його місце у сучасному мистецтві.

Алла Шоріна, Тіберій Сілваші, Валентина Гаркава. Фото: Приватний архів

– Чи варто шукати в абстракції якісь предмети?

– Абсолютно не варто. Хіба що прийняти її як предмет.

– У Вас є постійний набір кольорів, з якими працюєте?

– Ні, немає. Ну, взагалі-то, явлення кольору – це процес. Колір – це взаємодія фізичних особливостей пігменту, сітківки ока і часу. Починаючи роботу, майже ніколи не знаєш, чим весь цей процес закінчиться. Принаймні для мене це так. І перші зелені, коричневі, сині або червоні шари фарби можуть перетворитися на свої протилежності. Те, що бачить потенційний глядач у виставковому просторі, на площині полотна, просто остання в часі кольорова редакція. І вона, робота, за певних умов може бути продовжена. І буде нова редакція. Найцікавіше виходить не тоді, коли ти можеш пояснити, що хочеш мати в результаті, який це колір, назвати його, а тоді, коли не знаєш, що з нього вийде в кінці. Причому колір може бути дуже конкретним у своєму визначенні, а може бути таким складним, якому важко дати назву. Але це тільки колір, частина предмета — кольорового об’єкта. Він нічого більше не зображає. Тому ми можемо говорити про те, що ці роботи не зображають якийсь предмет, а є самі предметами.

Довгий час мені приписували синій колір як найбільш улюблений. Я дійсно люблю його. Але вже тривалий час у мене з’являлися лише жовті роботи, червоні, коричневі, зелені, білі, чорні. Напевно, прийде час, і знову з’являться сині роботи.

Робота Тіберія Сілваші. Фото: Приватний архів

– Червоний має символічне значення?

– Ніякого. Випадково трапилася фарба.

– Як Ви знаєте, що робота вже завершилася?

– Не знаю.

– Як Ви ставите тоді крапку?

– Є дуже добрий вислів одного з класиків монохрома, швейцарця Олів’є Моссе, який живе у Нью-Йорку: “Робота закінчена, коли її забирають з майстерні”. І це правда. Бо можна до нескінченності повертатися до неї, якщо вона в майстерні. Ніби вже закінчена, а роки через чотири або п’ять повертаєшся до роботи, яку вважав закінченою. Можна розділити художників на тих, хто точно знає, де кінець роботи, а є художники, для яких робота з кожним полотном ніколи не закінчується.

Тіберій Сілваші, Алла Шоріна. Фото: Приватний архів

– Чи є у Вас учні або послідовники?

– Учнів у буквальному значенні немає. Звичайно, є люди, які вже зараз розуміють, що існує такий тип живопису, такий тип мистецтва, тому з’являються речі, схожі на мої.

– Що змінилося за останні роки в живописі?

– За останні 20–30 років культурний ландшафт змінився кардинально. В цілому світі. Причому одночасно можуть існувати поряд речі, які належать до різних часових та естетичних епох і систем. І заперечувати одне одного. Поряд присутні старі форми мистецтва, класичні медіуми і новітні — цифрові. Це стосується і живопису. Те, що вважалося мистецтвом колись, зараз не є ним. Воно стає частиною чогось іншого, частиною культурного архіву. Ця форма виявляється не адекватною реальності. Для частини художників вона стає мертвою. Не обов’язково назавжди. Як зерно, цей медіум може через якийсь час повернутися в зовсім іншому вигляді, трансформуватися, вирости у щось інше. Просто у даний момент ця форма перестає працювати й опускається на глибини. Ніхто не може знати, що може бути поштовхом для її повернення в зону актуальності.

Тому треба розуміти, що таке культурний ландшафт, що наверху, що внизу, у ньому розбиратися, розуміти, чому це зараз важливо, а це не важливо. А якщо це не важливо, але ти береш на себе відповідальність і продовжуєш з цим працювати, тоді треба розуміти, чому ти з цим працюєш. Не зважаючи на те, що твою діяльність ніхто не визнає.

Так було наприкінці 80-х, на початку 90-х років, коли ніхто не сприймав те, чим ми займалися в «Заповіднику». Так і було. Власне ми глядача виховали самі. Ми навчили його бачити речі, які він не сприймав. Але якось так виходило, що тільки-но приходив успіх, я йшов в інших бік. Тут треба згадати моїх найближчих людей, без допомоги яких це було б неможливо. Мою сім’ю. Мою Наталю і дочку Ілону. І якщо в житті я чогось досяг, то це тому, що вони були поряд. Їх емоційна й інтелектуальна підтримка, їх терпіння були найголовнішим для мене. В можливості робити ці дивні для всіх кульбіти, повороти в момент успіху, коли залишалося тільки розвивати його. Вони все розуміли. Спокійно, іноді з іронією, але завжди з повною впевненістю у правильності того, що робиться. Вони були першими глядачами і критиками. А Наталя ще й фантастичним редактором текстів. Скільки точних слів вона знаходила мені, коли я був у безвиході. Взагалі-то я завжди вважав цю тему закритою для зовнішнього світу. Сім’я — це закрита для всіх територія. Але тут я мав сказати ці декілька слів подяки. Я їм дуже вдячний! За все!