Алан Бадоєв: “Війна забрала в мене бажання знімати кліпи"

Український режисер у відвертому інтерв’ю Маші Єфросиніній “Екзамен. Нова реальність”, яким відкриває оновлену рубрику діалогів під час війни, підбиває власні підсумки останніх чотирьох місяців життя в Україні, вражає непередбачуваними зізнаннями і докорінними змінами в особистому та професійному планах та відповідає на болючі теми сьогодення, зокрема, власного ставлення до питання мови, життя “на паузі” і в чому шукати сенс кожного дня.

Першим хто прийняв учать у оновленому форматі став відомий український кліпмейкер Алан Бадоєв. Він відверто розповів, чому відмовляється від виробництва кліпві, як спілкується з російськими виконавцями та чому не читає новини.

Не можу змусити себе спускатись в укриття. Тому що намагаюся наповнити кожен день життям. Намагаюся зрозуміти, як мені, моїм друзям вибудовувати його під час війни. У моїй голові давно з’явилась думка, що людина має якусь долю. У мене є приятель, який всю війну не був у Києві, побачив, що у столиці полегшало, приїхав та потрапив під бомбардування на Артема. Він втік від однієї бомби, але друга його наздогнала. Неможливо втекти від долі.

Я не перевіряю новини. Вони дуже сильно завдали мені внутрішнього болю. І зараз я перевіряю людей на вулиці. Я виходжу вранці з 6 до 8 і проходжу пішки дуже великий кілометраж. Так я прокидаюся і зустрічаю киян. І коли я вперше повернувся до Києва, за 10 хвилин я міг зустріти лише одного киянина та військових. І якщо раніше люди підходили фотографуватись, то зараз жінки обіймають, а чоловіки тиснуть руку. І для мене кожна така зустріч людини з усмішкою є початок мого дня.

Я дивлюся не новини, а звернення президента ввечері. Я слухаю друга, саме так я зараз ставлюся до людини, яка є нашим президентом. Йому я довіряю. Єдиному. І мені цього вистачає.

До війни я не думав, що хтось може захотіти забрати у мене свободу. Більше того, спромогтися не тільки у мене її відібрати, а й у цілої країни. Я думав, що це неможливо вже ніколи.

Я не вважаю, що хтось поставив наше життя на паузу. Більш живим, ніж зараз я ніколи не був. Сотні людей здобули зараз тверезість та дієвість. Так, у нас забрали комфорт і добрі цілі, у нас забрали ніжність сприйняття життя, якого в Росії ніколи й не було, бо там все про бабло.

Мені довелося відмовитись від себе вчорашнього повністю. Я-вчорашній не потрібен сьогоденню. Я маю побудувати особистість, яка потрібна сьогодні, бути корисним, щось зробити для своєї країни.

Для мене сенс дня – побачити, що життя триває.

За всю війну звіриного страху в мене не було, але було звірине розчарування – розчарування в людях, у колишніх друзях, у тому, чому я присвятив своє життя. Ось із цим я справлявся довго.

Я ніколи не звужував себе до моменту однієї країни. Я так не думав. Але я ніколи в житті не збирався жити у росії. Нізащо не проміняю свій Київ не тільки на москву, а й на будь-яке інше місто. Київ – моє місто, я його обожнюю.

Війна забрала в мене бажання знімати кліпи. Я не бачу себе на майданчику. Я навіть не розумію, навіщо цим займатися – не це важливо. Зараз я хочу витрачати себе на те, що прямо тут і зараз допомагатиме і працюватиме на конкретну ціль. Тільки так ми можемо дуже допомогти своїй країні.

Потрібно розуміти, що українська мова – це кордон. Цей вислів я сприйняв дуже близько до серця. Я зрозумів, що безвідповідально, якщо твої діти не вчать рідної мови, безвідповідально, якщо вони не знають української літератури, безвідповідально, якщо ти її не знаєш. Так, я вважаю, що кожен з нас повинен вивчити свою мову, повинен вивчити та відкрити для себе цілий світ її неймовірної краси.