Ведуча телеканалу “Дім”, відома комунікаційник та інфлюенсер Марина Остапенко розповіла, як рятувала своїх рідних з окупованого Макарівського району на Київщині.

Текст та фото Марина розмістила через деякий час після подій на своїй сторінці в Facebook.

Наводимо повний текст, який на погляд редакції, не потребує скорочень та передає весь жах і складність ситуації.

“Коли народився наш син, чоловік запропонував своїм батькам переїхати з Полтавської області поближче до онука і купив їм хату в Макарівському районі за 20 км до Києва. Батьки категорично не хотіли їхати до міста, бо “земля годує”, тим більше, що до столиці – півгодини маршруткою.

Хату привели в порядок, пробили скважину, бо через якісь катаклізми вода в колодязях поступово зникала і вже років п’ять води в селі не було. Свекор помер півтора роки тому, отже мама лишалась сама з курами і двірняжкою Марсиком, якого щеням підібрали на задньому дворі.

24 лютого, коли Росія завдала перших ударів, чоловік подзвонив сестрі і сказав, щоб вона забрала маму і їхала до нас. Вона зібрала речі і з 12-річною донькою поїхала за мамою. Але 80-річна мама вирішила, що “землю не покине” і що “пережила одну війну, переживу й другу”, а ще “в погребі пересидимо, якщо що”. Типовий набір заперечень, через які сотні людей та дітей залишились в окупації, які не змогли кинути своїх батьків та бабусь. Три дні Житомирська траса, вздовж якої стояв будинок, була забита автівками, що тікали на захід, щодня ми просили своїх виїхати. Чому вони не прислухались, не знаю, можливо, до останнього не вірили, що война безпосередньо прийде в їхній двір.

Почалися обстріли, гатили з обох боків. Ночували у погребі. Погріб – це викопана у землі яма півтора на півтора метри з драбиною і поличкою для консервації. Наприкінці зими, картоплі, як правило, вже не було, лишалась тільки та, що на посадку. Там було холодно, але зранку вони заходили у будинок, грілись, готували їжу, а вночі знову лізли у погреб. Одного дня пролунав страшенний вибух – на сусідній будинок впав літак. Це був наш, український літак. Другий, ворожий винищувач, що збив нашого, зайшов на коло і пролетівши над сараєм, зрізав крилом, як масло, високу сусідську ялинку. Під завалами того будинку загинула жінка з дитиною.

Стрілянина дужчала з кожним днем. Моя 12-річна племінниця, сидячи кілька днів у погребі, вже з легкістю розрізняла, з якого виду зброї гатять. Але одного разу, коли вони вилізли з-під землі, будинку не було. Посеред руїн, як вічний вогонь, горіла газова колонка. Їжі не було, нічого не вціліло, я не знаю, чим в нього вдарили, але будинок був випалений зсередини до цегли. Марсіка, нашого дворового пса, теж не було. Можливо, він втік, перелякавшись вибуху, бо його тіла так і не знайшли. Сподіваюсь на це.

Їх врятувало те, що погріб був не в будинку, а в сараї поруч. Тож, як були вони в капцях і домашньому одязі, бо встигли стрибнути у підвал в останню хвилину, в тому і лишилися. Від того дня почалося пекло. Літак, що впав, перебив лінію елктроструму, отже електрики в селі не було, та й розеток у погребі теж не було.

Телефони вимкнули, щоб заощаджувати батарейку і хоч раз на день виходити на зв’язок. Картоплю пекли на вогнищі за сараєм, воду набирали у копанці в кінці городу, кип’ятили і пили. Про чищення зубів чи вмивання й мови не було. Район зайняли рашисти. Тепер картоплю пекли прямо в сараї, тут ходили і в туалет, адже висунути носа назовні – одразу автоматна черга. Через кілька днів завалився і сарай. Машина, яка стояла поруч, дивом уціліла, там ще залишалось кілька літрів бензину, тож можно було погрітися трошки і підзарядити телефон. Але бензин поступово скінчився.

У мами почались галюцінації, ліків не було, дитина застудилась. Так і сиділи вони в тому погребі, три жінки і собака. Моя мила Нессі, яку за тиждень до подій, я залишила з ними, бо мала їхати до Греції. Вона навчилась їсти картоплю з соленими огірками, стрибала у погріб при перших пострілах і вилазила по драбині. А вночі вона міцно тулилась до дівчинки і зігрівала її… Одного разу кононада тривала безперервно сім годин, земля здригалась і сипалась. Лежачи на підлозі, і міцно притискаючись одна до одної, вони не знали, що побачать, коли вийдуть на поверхню. Якщо вийдуть…

З перших же днів ми шукали можливості вивезти їх звідти. Щодня ми залишали інформацію на усілякі “гарячі лінії”, 112, ДНС, Червоний Хрест та інші. Скрізь відповідав автовідповідач, на який ми щодня наговорювали інформацію. Пару разів дозвонилися операторам. Вони казали, що обов’язково треба надати номер телефону безпосередньо тих, хто постраждав. Я терпляче пояснювала, що вони бережуть зарядку і вмикають телефон, тільки щоб сказати, що живі. Оператори інформацію фіксували і все. Одного разу я дозвонилась до селищного депутата, який, начебто, організовував допомогу, просила його принести їм хоча б їжі, свіжої води і ліки. Депутат сказав, що він знає про цю ситуацію, мовляв, про них знають уже всі, хіба що не в ООН, але він
туди не піде, бо там стріляють, і ніхто туди не піде. Я спитала:
– То ж що робити?
– Он у мене в дворі лежать два поранених руських, місцевий фельдшер відмовляється їх лікувати, а кому я дзвоню, всі кажуть: пристрели. То що робити мені? Га?
Я промовчала.

Друзі не дадуть мені збрехати, що ми дійсно робили ВСЕ можливе і неможливе, аби їх звідти дістати, але той район був недосяжний. Тричі спецгрупи намагались підійти ближче, але далі Бузової було не пройти. Ніхто не міг туди сунутися, доказ – розстріляні автівки, розкидані тіла людей по усьому відрізку траси. Іноді ми читали про той, чи інший гумконвой з Бучі, Ірпеня чи Макарова. Волонтери, які намагались допомогти, пропонували їм під’їхати до місця евакуації, але як це зробити без бензину. А пішки свекров не дійшла б і до кінця села. Тим більше, що село окупували орки і навряд чи вдалося б вийти чи виїхати непоміченими. Таких, як вони, було повно у навколишніх селах, і не тільки, люди страждали по всій країні, тож я не хотіла робити розголос. А потім сестра надіслала смс. На всі номери, що були в її телефоні, де вона прощалася. “Це кінець…”

І я написала на Фейсбук. Сотні людей відгукнулись на повідомлення, сотні людей молилися і надсилали свої проміні добра. І я увіровала у силу колективної молитви. Бо нічим іншим не можу пояснити те, що через два дні їм вдалось видряпатись з тієї ями і знайти прихисток у одного з сусідів. Після війни ми обов’язково зустрінемось і віддячимо цим чуйним людям. Сусід виявився справжнім газдою. Утеплений підвал, повний усіляких запасів, добротний будинок, генератор і о диво! кілька каністр бензину. До того ж його дружина працювала поваром у місцевому ресторані, і коли зникла електрика, господарка ресторану дозволила забрати звідти всю їжу, щоб рашистам не дісталося. Після майже голоду це був рай. Дзвінки стали частіше, а дитина, навіть, змогла скачати з інтернету шкільні уроки, бо більш за все боялась, що “пропустить школу”. Але на вулицю старались не виходити – снаряди продовжували літати над селом, автоматні черги теж нікуди не зникли.
Двори і городи перетворились на сміттєзвалища, усіяні осколками мін і снарядів. Ще кілька хат у селі було зруйновано.

Щось, напевно, моїх оберігало, бо орки до їхньої нової домівки не заходили. Можливо тому, що далі були багатші на вигляд котеджні містечка і звичайні сільські хати російських мародерів не приваблювали? Але залишатись далі на місці було небезпечно. Лінія фронту поступово наближалась до села. Ось звільнили Макарів, ось Бузова вже наполовину вільна.

Ми спостерігали за кожним переміщенням наших військ, ми вишукували кожну шпаринку, в яку могли б прослизнути наші, але такої не було. Кожен день ми питали, чому танки і техніка орків спокійно їздять по трасі, причому в один і той час, на заправку, а їх ніхто не розколошматить? Чому ніхто не бахне по їхній базі у лісі? Сестра розповідала місця розташування ворожої техніки, малий

переводив їх у точні координати і передавали це нашим військовим. Через пару днів почалося… Наші били досить точно, тож оркам дісталося. Але наступного дня до хати прийшли. Якимось чином орки вирахували, що з цього квадрату виходив сигнал, тож вони шукали чоловіків і телефони. Під дулами автоматів два рашисти затовкали в хату сестру і почали випитувати, де її чоловік. Мабуть, оркам і в голову не могло прийти, що так точно навести на ціль могла жінка. І тут сестра побачила свій телефон, він лежав на самому краєчку стола. Якщо орки його побачать, вони знайдуть там те, що шукають, і тоді смерть.

Старенька мати помітила погляд доньки і всім тілом впала на стіл, вдаючи, що їй стало зле. Одним рухом вона сунула телефон у кишеню. Через пару хвилин вона стала проситися на двір у туалет, і один з орків вийшов разом з нею. Зачинивши двері вона спочатку хотіла викинути телефон у дірку, але подумала, що так вони залишаться без зв’язку, і сунула його на дно корзини з використаним папером – там вони точно копатися не будуть.

Орки почали допит, натякаючи на те, що в них є відморозки, яких не можливо контролювати, і які дуже люблять маленьких дівчат. У сестри підкосились ноги, стало зрозуміло, що вночі вони прийдуть. Тому одразу, як орки пішли, вони побігли до іншої сусідки. Поруч сестра примітила підвал у напівзруйнованому будинку і показала донці, як пробратися туди і сховатися у разі небезпеки. Наступної ночі вони теж пішли до сусідки, яка розповіла, що їх вже шукають, отже треба тікати негайно. Вони вирішили вибиратися пішки. Собаку хотіли залишити у сусіда, боялись, що вночі в лісі вона може загавкати і викрити їх. Але племінниця розридалась: “Без Нессі не піду”. А зранку сусідка сказала, що від сусіднього села збирається гумконвой. Вони дуже боялися, адже їхати треба було через російські патрулі. Проте дівчинка категорично заявила: “Або ми їдемо, або я втечу”. Вони набрали місцевого депутата, чи знає він про той конвой і звідки він їде. Він знав. І тут в мене питання: чому сам не повідомив, адже ж він знав, що вони чекають на допомогу? Але то таке.

Отже, залили в машину трохи бензину, начепили білі ганчірки на палки і висунули їх у вікна, мала лягла на підлогу під заднє сидіння, а старенька свекров сіла попереду, поруч з донькою.
Потихеньку вони доїхали до місця зустрічі. Але конвою не було. Чекали дві години. Раптово почався обстріл. Заправку, яка була поруч, розбомбили. Вони вискочили з машини і побігли до вцілілої стіни. Доньку і маму сестра встигла штовхнути у зруйнований холодильник. Там і лежали, поки обстріл не скінчився.

Аж ось по дорозі від лісу побачили низку автівок і машину з червоним хрестом. Підійшли орки, перевірили машину: руки згори на руль, вікна відкрити, їхати повільно. Підходять наші: ви звідки? Вас немає в списку. Виявилось, що це не той коридор, до якого вони мали приєднатися. Супроводжуючі, скоріш за все це був Червоний Хрест, сказали, що в них чітко визначена кількість автівок і вони не можуть порушувати домовленість, тож, вони не несуть відповідальність за інших. “Можете іхати позаду машини з хрестом, на свій страх і ризик”. Поки доїхали до наступної зупинки, за ними вже був “хвіст” з кількох десятків машин, які так само, на свій страх і ризик, приєдналися до конвоя. Пізніше говорили, що колону, яку чекали мої на дорозі, рашисти розстріляли. Не знаю, чи це правда.

Рухались повільно, немов герої фільму-катастрофи, навколо покинуті автівки з розпахнутими дверима, ауді, мерседеси, порше, дорогі і не дуже, всіх урівняла війна. З однієї машини стирчали ноги. Вздовж дороги тіла людей, один у рашистській військовій формі, видно було, що лежить вже не перший день. Проїзжаючи повз нашої хати, мати спитала: “А що це за село, я щось не впізнаю…” Багато чого і кого тепер не впізнати.

Наші вибрались. Це було щастя.
Ця новина дістала мене у потягу Ужгород-Київ, отже наступного ранку ми могли обійнятись. Нессі раділа більше за всіх, але я помітила, що вії на її розумних оченятах стали сивими.
Ми побули у Києві два дні і рушили на Захід.

З величезною подякою усім друзям, волонтерам та людям, які допомогали і переживали за мою родину”.